Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932—1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. "Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями", — писав американський професор Р. Конквест.

Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду. Такого висновку дійшли і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні, яка працювала д 1988—1990 рр. Геноцидом українського народу визнали голодомор 1932—1933 рр. Верховна Рада України, а також понад півтора десятка країн світу. Низка зарубіжних парламентів готують таке визнання.

Головною причиною голодомору 1932—1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в т. ч. зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво Української СРР, зокрема генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, голова ВУЦВК Г. Петровський, голова Раднаркому України В. Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату Й. Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини — 1 тис, щохвилини — 17. Середня тривалість життя українців у 1933 р. у чоловіків становила 7,3 року, а в жінок — 10,9 року.

Залишившись без хліба, селяни їли мишей, щурів та-горобців, кісткову муку і кору дерев. Відбувалися численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіскації збіжжя тривали, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою московських емісарів В. Молотова, Л. Каґановича, П. Постишева, які керували хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна та картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанови "Про охорони соціалістичної власності", за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася "вища міра соціалістичного захисту" — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термія не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цю постанову "законом про п'ять колосків".

Намагаючись врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, все ж пробивалися туди в надії купити хліба. Однак сільським жителям продавати хліб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві, інших містах померлих від голоду кожного ранку збирали і вивозили до братських могил.

Аби позбавити селян можливості дістати щось для харчування, їм не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло Голодомору. "Була весна 1933 р., — згадує один із очевидців, — білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. У той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: "Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!"

Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. "Хто не мав іншого рятунку, — згадує Р. Дзюбіна, яка під час Голодомору проживала на Київщині, — виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе". Лише у Вінниці, згідно з офіційними даними, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той самий час в інших дев'яти населених пунктах знайдено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?!

Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці та групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, вчиняли дрібні крадіжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція затримала 307, а-в липні — 1340 голодних безпритульних дітей. Таке саме становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 р. на тій самій станції Козятин знайдено 15 померлих від голоду дітей.

Допомогу голодуючим намагалися надати західні українці. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про Голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти.

Загалом у 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Трагедію українського села Й. Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу комуністичної ідеї. Так, один із соратників "вождя народів" М. Хатаєвич, обраний наприкін. 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК КП(б)У, з гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну".

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства. Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, необоротно вплинула на генофонд нації. (Згідно з Указом Президента України, починаючи з 2000 р. у четверту суботу листопада в нашій державі щорічно відзначається День пам'яті жертв Голодомору і політичних репресій.)

 

 

 

 

МАТЕРІАЛИ ДО 80-Х РОКОВИН "ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ" В УКРАЇНІ
 
«Великий терор» – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.
 
 
Історична довідка
 
За період «Великого терору» на території УРСР, за оцінками істориків, було засуджено 198918 осіб, з яких близько двох третин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць та таборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1 %, звільнено було тільки 0,3 %).
 
Масові репресивні операції у 1937–1938 рр., за задумом Й. Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально-ворожими елементами», упокорити населення шляхом масового терору, утвердити авторитарний стиль керівництва та здійснити «кадрову революцію». Підставою для розгортання терору була теза Й. Сталіна про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва.
 
Офіційно початком «Великого терору» став оперативний наказ НКВД СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р., затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 р. Проте наявні документи НКВД (накази, листування, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалися заздалегідь, а наказом їх лише формалізували.
 
Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 р. він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.
 
Ще до початку дії оперативного наказу № 00447 особливу увагу було звернено на «чистку» партійних лав та органів безпеки, що мало забезпечити надалі беззастережне виконання репресивних директив центру. А вже у червні 1937 р. розпочались масові арешти. 10 липня 1937 р. політбюро ЦК КП(б)У розіслало по областях УРСР вказівку про формування позасудового репресивного органу – обласних «трійок», створених для спрощення процедури засудження. До складу трійки зазвичай входили начальник обласного НКВД (голова), обласний прокурор та перший секретар обласного або республіканського комітету ВКП(б). Існування «трійок» та інших позасудових репресивних органів повністю суперечило радянському законодавству, у тому числі Конституції 1936 р.
 
Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні зізнання. В 1937 р. дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Випадки неправомірного засудження вважались цілком припустимими і виправдовувалась прислів’ям «ліс рубають – тріски летять».
 
Часи «Великого терору» у масовій свідомості населення СРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні арешти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпигунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно таврувати ворогів народу були повсякденними. Особа могла написати донос на колег, остерігаючись, що ті донесуть на неї першими. Це стало типовим засобом вирішення особистих конфліктів із керівництвом, викладачами, родичами тощо.
 
Розіграні за сценарієм показові процеси проти керівників/очільників партійних та державних осередків у 1937-1938 рр. передбачали не лише усунення чи маргіналізацію рештків старої еліти, але також здійснення впливу на нових висуванців та суспільство загалом. Участь у цих показових процесах мала засвідчити політичну й ідеологічну лояльність, послух волі вождя, визнання терористичних методів державного керівництва.
 
«Великий терор» згорнули за вказівкою вищого партійно-радянського  керівництва. 17 листопада 1938 р. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову «Про арешти, прокурорський нагляд і провадження слідства», якою «орієнтували правоохоронні органи на припинення «великої чистки» та відновлення елементарної законності. Наступним кроком стала фізична ліквідація безпосередніх організаторів і виконавців «Великого терору».
 
Реабілітація жертв
 
Незаконність «Великого терору» визнали ще за часів СРСР після смерті Й.Сталіна, коли в роки «відлиги» провели часткову реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другої половини 1950-х – початку 1960-х років мали обмежений характер. Більшість громадян, засуджених за політичними звинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні права не були повністю відновлені.
 
У 1991 році, в останні місяці існування УРСР, було ухвалено Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили і відмежувалися від політичних репресій як методу керування суспільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, то певна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовими органами, все ще визначалася «обґрунтованими». Відповідно до вимог Закону органами прокуратури та судами впродовж 1991–2001 років було реабілітовано 248 тис. 810 громадян, відмовлено в реабілітації — 117 тисячам 243 особам.
 
У 2015 році Україна засудила злочини комуністичного тоталітарного режиму Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки». Законопроект було розроблено Українським інститутом національної пам’яті спільно із народними депутатами України, громадськістю та експертами Реанімаційного пакету реформ.
 
Наступний крок – вдосконалення законодавства про реабілітацію. Цього року у Верховній Раді України схвалено в першому читанні розроблений Українським інститутом національної пам’яті спільно з народними депутатами проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» (№ 6574 від 09.06.2017). Законопроект суттєво розширює коло осіб, які підпадають під реабілітацію. Зокрема, в ньому прописана автоматична реабілітація осіб, які були покарані позасудовими органами, право на реабілітацію отримають ті, хто зі зброєю в руках боровся за незалежність України, був ув’язнений, примусово поміщений у психіатричний заклад, трудову армію, позбавлений майна через «експропріацію» чи «розкуркулення», або ж депортований за національною ознакою.
 
Додатки
 
Вражаючі факти про «Великий терор» в Україні
 
1. Биківнянське поховання жертв сталінських репресій є одним із найбільших на території України. Вже встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних громадян.
 
2. Інші місця масових поховань жертв «Великого терору» політичних репресій 1937–1938 рр. – Рутченкове поле (Донецьк), район Парку культури та відпочинку (Вінниця), П’ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівщина), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й км Запорізького шосе (Дніпро). У Західній Україні після 1939 р. також з’явились місця масових поховань, зокрема урочище Дем’янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область), Тюрма на Лонцького (Львів).
 
3. Найкривавіша ніч у Києві – 19 травня 1938 року,  коли у в’язницях НКВД було розстріляно 563 людини. Розстріли, як правило, проводилися на подвір’ях в’язниць, у підвалах НКВД або безпосередньо перед похованням. Спочатку для масових поховань відводилися спецділянки цвинтарів. У пік репресій з метою приховати масштаби злочину енкавидисти змінили цю практику. У фруктових садах, парках, приміських лісах викопувались траншеї для поховань, часто трупи засипалися негашеним вапном.
 
4. 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох поблизу міста Медвеж’єгорськ у Карелії з нагоди наближення 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно 1111 осіб, з них 287 українців та осіб, долі яких пов’язані з Україною.
 
5. НКВД УРСР розташовувався у Києві у 1934–1938 рр. у будівлях колишнього Київського інституту шляхетних дівчат (згодом – Жовтневий палац), у 1938–1941 рр. по вул. Короленка (нині – Володимирська), 33. Київський міський відділ та управління НКВД по Київській області розміщувались по вул. Рози Люксембург (нині – Липська), 16.
 
6. У 1955 р. КГБ при РМ СРСР направив в обласні управління держбезпеки директиву №108 сс, в якій дав вказівку повідомляти родичам розстріляних, що їх рідні «померли в місцях позбавлення волі, а в необхідних випадках, при рішенні майнових або інших правових питань, реєструвати в загсах смерть розстріляних із видачею заявникам свідоцтв, в яких дати смерті вказувати у межах 10 років з дня арешту, а причини смерті – вигадані».
 
7. В рамках «Великого терору» НКВД організувало та провело серію масових національних операцій. Це т.зв. «німецька операція» (25 липня 1937 року), «польська» (11 серпня 1937 року), «румунська», «латиська», «грецька», «іранська», «харбінська», «афганська», «проти болгар і македонців».
 
8. Спогади катів-енкаведистів та результати ексгумації тіл свідчать про характерний «почерк» вбивць. Як правило, це були постріли у потилицю або в перший шийний хребець із револьверів системи «Наган». Наган вважався точним, безвідмовним та достатньо потужним для завдання смертельного поранення, несильна віддача берегла сили катів при масових розстрілах.
 
9. Влітку 1937 року введено ряд нормативних документів, які посилили відповідальність членів родин репресованих. Дружини та чоловіки «ворогів народу» підлягали обов’язковому арешту, діти до 15 років передавались у спеціальні дитячі будинки. Члени сімей «ворогів народів», засуджених до розстрілу, підлягали примусовому переселенню у внутрішні області СРСР. Показовою є доля колишнього Генерального секретаря харчових справ УНР Миколи Стасюка, який в 1931-му був засуджений на 10 років, а потім дізнався що в 1937 році його дружина Марія була страчена «як дружина петлюрівського міністра».
 
10. Термін «Ворог народу» (латинське hostis publicus) має давньоримське походження. Він застосовувався до ворогів республіки, які прирівнювались до солдатів ворогуючої сторони та підлягали фізичному винищенню. Вдруге цей термін став загальновживаним в часи Великого терору якобінців у Франції в 1793–1794 рр. У СРСР цей термін був не лише розповсюдженим кліше політичної риторики, але і вписаним у Конституцію 1936-го, згідно 131 статті якої «ворогами народу» оголошувались особи, які вчиняли замах на громадську, соціалістичну власність.
 
Як знайти інформацію про репресовану особу (інфографіка)
 
Допомогти в пошуку інформації про репресованих може відео-лекція «Репресовані родичі» проекту «Суспільний університет» на UA:Перший (https://youtu.be/6aKNQ6-6orw). Також корисною буде книга «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів» (http://www.cdvr.org.ua/node/3185). Ці матеріали містять перелік установ та ресурсів, до яких варто звертатися, їхні контакти, зразки заяв, алгоритм дій, знайомлять з відповідним законодавством, описують практику доступу до архівів комуністичних спецслужб в Україні і за кордоном, а також надають відповіді на найпоширеніші запитання.
 
Короткий алгоритм пошуку інформації про репресованих родичів:
 
1. Збір якнайбільшої кількості даних (прізвище, ім'я, по батькові, дату та місце народження розшукуваної особи, важливі факти біографії тощо).
 
2. Пошук інформації на наступних сайтах:
- Національний банк репресованих (http://www.reabit.org.ua/nbr/);
- Жертви політичного терору в СРСР (http://lists.memo.ru/);
- Сталінські розстрільні списки (http://stalin.memo.ru);
- Єдина система пошуку репресованих (https://bydc.info/search.php);
- Список репресованих осіб, архівні кримінальні справи яких зберігаються в Комітеті національної безпеки Республіки Казахстан (http://e-history.kz/ru/repression/list/440#scontent).
 
3. Звернення в довільній формі (вказується назва та адреса установи, прізвище, ім'я, по батькові заявника, місце його проживання, суть питання) в такі установи:
- Галузевий державний архів Служби безпеки України;
- Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України;
- державний архів області за місцем народження, проживання, арешту, відбування покарань;
- Головний інформаційно-аналітичний центр Міністерства внутрішніх справ РФ.
 
4. Відповідно до Закону України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» громадяни України, іноземці та особи без громадянства можуть безкоштовно переглядати та копіювати власним фотоапаратом всі документи, що пов'язані з комуністичним тоталітарним режимом.
 
5. У випадку додаткових запитань звертайтеся у Facebook-групу «Доступ до архівів» (www.facebook.com/groups/dostup.do.arhiviv).
 
Перелік вітчизняних науковців, які спеціалізуються на тематиці:
 
Олег Бажан (Київ), Інститут історії України НАНУ,
Сергій Білокінь (Київ), Інститут історії України НАНУ,
Богдан Біляшівський (Київ), Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили»,
Валерій Васильєв (Київ), Інститут історії України НАНУ,
Сергій Кокін (Київ), Інститут історії України НАНУ,
Станіслав Кульчицький (Київ), Інститут історії України НАНУ,
Роман Подкур (Київ), Інститут історії України НАНУ,
Олександр Рубльов (Київ), Інститут історії України НАНУ,
Юрій Шаповал (Київ), Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України.
Контакти істориків для коментарів, консультацій та запрошення на ефіри можна отримати в Українському інституті національної пам'яті.
 
Корисні ресурси:
 
www.reabit.org.ua – Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією».
http://memorial.kiev.ua – Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство «Меморіал» імені Василя Стуса.
http://ua.bykivnya.org – Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили».
http://www.s-bilokin.name/ – персональний сайт Сергія Білоконя.
https://www.memo.ru/ru-ru/ – сайт Міжнародного історико-просвітницького, правозахисного та доброчинного товариства «Меморіал».

© 2017 Офіційний веб-сайт УІНП

Річниця виходу з Дебальцево

  •  

18 лютого 2015 року понад 2,6 тис. українських військовослужбовців остаточно залишили позиції на Дебальцівському плацдармі і відійшли на нові рубежі оборони на північний захід від міста. І хоча деякі групи виходили ще кілька днів, саме ця дата вважається завершенням боїв за Дебальцеве.

Втрати

Бої в районі Дебальцевого

15 січня - 18 лютого 2015 року

110 військових загинуло
поранено 270
зникли безвісти 18
потрапили в полон 7

За офіційними даними, безпосередньо під час виходу загинули 19 військових, ще 13 зникли безвісти, а 17 потрапили у полон.

 

Через рік після тих боїв ВВС Україна поспілкувалися з безпосередніми учасниками подій, які з проривалися з Дебальцевого.

Їхні спогади чимось нагадують розповіді про Іловайськ, щоправда маршрутів відходу з Дебальцевого було вже кілька, а не один, що посприяло операції.

Нижче - враження від прориву бійця Нацгвардії, який був на початку однієї з колон сил АТО, а також військового 128-ї бригади, який виїжджав з міста серед останніх.

Віталій Лазебник, 8-ий батальйон Нацгвардії:

Був у Дебальцевому майже три тижні, заїхали туди 1 лютого по ротації.
Сильні обстріли почалися десь 25 січня, накривали центр Дебальцевого. Ми стояли на "Хресті" - перехресті доріг Ростов-Харків та Донецьк-Луганськ.
З постачанням, в принципі, у нас все було нормально. Лише з 10 лютого постала проблема з підвезенням харчів і води, але продуктів у нас вистачило б, напевно, на кілька місяців, адже на "Хресті" був великий волонтерський склад, куди звозили продукти для місцевих жителів та військових. Тобто з їжею ніяких проблем не було взагалі.
Були трохи проблеми з БК (Боєкомплектом. - Ред.). Після того, як трасу "Артемівськ-Дебальцеве" перекрили (Бойовики зайняли село Логвинове, через яке проходить дорога на Артемівськ, 9 лютого. - Ред.) БК 128-й бригаді, зокрема й артилеристам, вже підвозили "чигирями".
До Нового року "Хрест" та взагалі центр Дебальцевого обстрілювався лише кілька разів. А з 25 січня обстріли стали постійними, по кілька разів на день.
У нас було навіть таке, що обстріли починалися чітко за графіком: початок о 6-й ранку, потім з 8-ї до 9-ї пауза - ми розслаблялися, їли, займалися гігієнічними справами. А десь з 9-ї починався обстріл, який тривав приблизно до 13-ї. Далі знову перерва години до 16-ї. І відтоді, як темнішало, аж до 21-ї постійно були обстріли.
І вночі були обстріли - залежно від того, чи проходила наша колона. Якщо йшла якась техніка, то була ймовірність того, що буде обстріл. Техніки немає - обстрілів вночі також немає.
Корегувальники шастали постійно, час від часу їх виловлювали. Шастали й ДРГ (Диверсійно-розвідувальні групи. - Ред.), особливо починаючи з 9-10 лютого. Майже щодня у нас були перестрілки з малими групами. Тільки ми їх засікали - притискали вогнем, щоб не підходили.
Десь 15 лютого ми вже знали, що будемо виходити, але конкретного часу не було. Нам сказали, щоб ми були готові за 15 хв зібратись, повантажитись і поїхати. Власне, так і відбулося. Десь близько опівночі з 17-го на 18-е нам сказали: "Все, пакуємо валізи".
Всі вже були розподілені по машинах, знали, хто на якій виїжджає.
Орієнтовно о 1-й ночі колона у складі 128-ї бригади, 30-ки (30-ї механізованої Новоград-Волинської-Рівненської бригади. - Ред.) і 101-ї бригади (101-ї бригада охорони Генштабу ЗСУ. - Ред.) виїхала. Потім до нас ще хтось приєднався. Колона розтягнулася на кілька кілометрів. Дивишся вночі - до горизонту.
Ми поїхали не по трасі, а виїжджали через якісь дачні кооперативи, приватний сектор, вздовж посадок. Постійно блукали, а хвіст колони накривали "Градами".
Коли розвиднілося, вже були у полях. Десь о 7-й ранку ми потрапили в першу засідку, довелося розвертатися.
Колона тоді вже розділилася дуже сильно, виходили по дві-три машини. Якщо машина застрягла - переходили на танк. Застряг танк, пересідали на "беху" (Бойову машину піхоти, БМП. - Ред.).
О 9-й потрапили в другу засідку - з одного боку з "зеленки" (Заростей чи насаджень дерев. - Ред.) стріляли зі стрілецької зброї, а з іншого - з висоти розстрілювали з танків. З нами їхало три машини. Дві машини підбили прямим попаданням в кабіну. А у нас снаряд прилетів перед машиною, осколками посікло двигун. Ми висипали, стрілецький обстріл придушили й далі вже йшли пішки.
Десь о 10-й ранку ми дійшли до Миронівського, а до 11-ї дійшли до точки збору в Луганському (Миронівське та Луганське - селища десь за 17 км по прямій від "Хреста" у Дебальцевому. - Ред.). Тобто ми виходили 10 годин, хоча машиною там 5 хвилин їхати.
Під час виходу втратив всі особисті речі - залишилися в машині. Я повертався, намагався щось витягнути - у мене там були фотоапарат, планшет, радіостанції. У результаті витягнув лише рюкзак одного з наших медиків і два тепловізори. А речі вже залишив - не найважливіша частина. Коли ми відійшли на півкілометра, машину спалили ще одним пострілом.
У нас було три "Крази" і БТР (Бронетранспортер. - Ред.), на яких виїжджали. Але у підсумку всі хлопці вийшли без речей.
А БТР втратили біля одного болота, де багато машин застрягло.
Загалом з техніки на "Хресті" залишився один БТР "Валєра", з якого зняли озброєння і у якого заклинило двигун, армійський екскаватор, який взагалі був не на ходу, а також ІМР, інженерна машина розгородження. І ще залишився один танк, у якого був наскрізний отвір у стволі від осколка, і башту заклинило. Плюс "Краз", якому снаряд "Граду" прилетів у кабіну, і ще одна легкова машина з пробитим радіатором.
А "живу" техніку, в принципі, не залишав ніхто. Якщо вона хоч якось їздила, то на ній виїжджали...
Загалом щодо Дебальцевого думаю, що місто можна було утримати. Але навіщо такі жертви? Дебальцеве взагалі розраховувалося як плацдарм для наступу. На крайніх блокпостах у тому ж Вуглегірську взагалі нічого не було обладнано для оборони. Хлопці змушені були самі копати окопи у залізничному насипі.
Коли 17 лютого в місто малими групами зайшов супротивник, стало неясно, де свої, а де - чужі. Тоді сепаратисти зрозуміли, що взяти місто й придушити найбільш серйозні ротно-опорні пункти не можуть, вони вийшли і почали дуже масовані обстріли з усього, з чого могли. Заграва вночі була постійна.
Відхід все ж був продуманий, визначені маршрути. Інша справа, що техніка ламалася, й ми потрапляли в засідки. Наш батальйон втратив всю свої техніку, зате вийшли без втрат людей. Я вважаю, що це головне.

Олег Височан, 128-а окрема гірсько-піхотна Закарпатська бригада:

Події в Дебальцевому почалися, за великим рахунком, коли 25-й батальйон територіальної оборони "Київська Русь" вийшов з Нікішиного (Село на південь від Дебальцевого. - Ред.). Після цього взяли в оточення блокпост у Рідкодубі. З оточення бійці змогли вийти, однак лінія оборони була вже поламана. Далі почали зминати один блокпост за іншим...
З того, що бачив, можу сказати, що тоді проти нас воювали давно вже не сепаратисти, а російські регулярні війська. У кожного вбитого ми шукали документи і передавали їх контррозвідці. І це були документи російських військових - посвідчення офіцерів та солдатів-контрактників (Кремль офіційно заперечує участь своїх регулярних збройних сил у конфлікті на Донбасі, хоча визнає присутність на Сході України російських "добровольців" та "відпускників". - Ред.).

Взагалі з 26 січня по 2 лютого йшов один великий бій, який не зупинявся ні вдень, ні вночі. Нас постійно обстрілювали артилерією та крили "Градами". А там, де були бої - в Санжарівці, Кам'янці, Нікішиному, Рідкодубі, Ольховатці, Новоорлівці, - все робилося, як по книжці: відпрацювала артилерія і йшла піхота. Це були контактні бої, відстань між противниками іноді була лише 20 м.

А 9 лютого сепаратисти взяли Логвинове і перекрили дорогу на Артемівськ. Було кілька невдалих спроб розблокувати дорогу. А коли пішла команда відправити більш-менш серйозні групи туди, було вже пізно щось робити, тому що противник укріпився в Логвиновому й зайняв там висоти...
Що стосується мого механізованого батальйону 128-ї бригади, то він займав опорні пункти біля шахти Ольховатка (Селище Ольховатка - за 8 км на південь від Дебальцевого. - Ред.). 13 лютого один наш блокпост з позивним "Микола" зняли на підсилення базового табору бригади на околиці Дебальцевого, а 16 лютого познімали майже всі інші.

З Ольховатки ми виходили з боями, бо її вже брали в оточення. До "Хреста" дійшли під обстрілами, там вже на повну наші відстрілювалися, щоб дати нам можливість пройти.
Всі війська, які залишалися, тоді стягнули в цей табір 128-ї бригади, - "Поляну". І от уявіть інтенсивність обстрілів: один пакет "Градів" складається з 40 ракет, остання ракета з пакету ще не долітала, як починався вже наступний обстріл. А, крім "Градів", стріляли з "Ураганів" (Реактивна система залпового вогню, яка має більшу потужність від "Градів". - Ред.), танків, мінометів, "Гвоздик" і "Піонів" ("Гвоздика" та "Піон" - самохідні артилерійські установки, САУ. - Ред.).
Були прямі попадання, були розкидані тіла, дуже страшна картина. Вночі не було ніякого світла, а обстріли тривали так само.
Вже 16 лютого ми розуміли, що час пішов на дні, що довго ми не протримаємося, адже були проблеми з боєкомплектом і пальним для техніки. У результаті багато техніки залишилося, тому що не було можливості її заправити. А такі варіанти, як тягнути щось, були рівноцінними тому, щоб похоронити обидві машини разом з екіпажами.

У