Річниця виходу з Дебальцево

  •  

18 лютого 2015 року понад 2,6 тис. українських військовослужбовців остаточно залишили позиції на Дебальцівському плацдармі і відійшли на нові рубежі оборони на північний захід від міста. І хоча деякі групи виходили ще кілька днів, саме ця дата вважається завершенням боїв за Дебальцеве.

Втрати

Бої в районі Дебальцевого

15 січня - 18 лютого 2015 року

110 військових загинуло
поранено 270
зникли безвісти 18
потрапили в полон 7

За офіційними даними, безпосередньо під час виходу загинули 19 військових, ще 13 зникли безвісти, а 17 потрапили у полон.

 

Через рік після тих боїв ВВС Україна поспілкувалися з безпосередніми учасниками подій, які з проривалися з Дебальцевого.

Їхні спогади чимось нагадують розповіді про Іловайськ, щоправда маршрутів відходу з Дебальцевого було вже кілька, а не один, що посприяло операції.

Нижче - враження від прориву бійця Нацгвардії, який був на початку однієї з колон сил АТО, а також військового 128-ї бригади, який виїжджав з міста серед останніх.

Віталій Лазебник, 8-ий батальйон Нацгвардії:

Був у Дебальцевому майже три тижні, заїхали туди 1 лютого по ротації.
Сильні обстріли почалися десь 25 січня, накривали центр Дебальцевого. Ми стояли на "Хресті" - перехресті доріг Ростов-Харків та Донецьк-Луганськ.
З постачанням, в принципі, у нас все було нормально. Лише з 10 лютого постала проблема з підвезенням харчів і води, але продуктів у нас вистачило б, напевно, на кілька місяців, адже на "Хресті" був великий волонтерський склад, куди звозили продукти для місцевих жителів та військових. Тобто з їжею ніяких проблем не було взагалі.
Були трохи проблеми з БК (Боєкомплектом. - Ред.). Після того, як трасу "Артемівськ-Дебальцеве" перекрили (Бойовики зайняли село Логвинове, через яке проходить дорога на Артемівськ, 9 лютого. - Ред.) БК 128-й бригаді, зокрема й артилеристам, вже підвозили "чигирями".
До Нового року "Хрест" та взагалі центр Дебальцевого обстрілювався лише кілька разів. А з 25 січня обстріли стали постійними, по кілька разів на день.
У нас було навіть таке, що обстріли починалися чітко за графіком: початок о 6-й ранку, потім з 8-ї до 9-ї пауза - ми розслаблялися, їли, займалися гігієнічними справами. А десь з 9-ї починався обстріл, який тривав приблизно до 13-ї. Далі знову перерва години до 16-ї. І відтоді, як темнішало, аж до 21-ї постійно були обстріли.
І вночі були обстріли - залежно від того, чи проходила наша колона. Якщо йшла якась техніка, то була ймовірність того, що буде обстріл. Техніки немає - обстрілів вночі також немає.
Корегувальники шастали постійно, час від часу їх виловлювали. Шастали й ДРГ (Диверсійно-розвідувальні групи. - Ред.), особливо починаючи з 9-10 лютого. Майже щодня у нас були перестрілки з малими групами. Тільки ми їх засікали - притискали вогнем, щоб не підходили.
Десь 15 лютого ми вже знали, що будемо виходити, але конкретного часу не було. Нам сказали, щоб ми були готові за 15 хв зібратись, повантажитись і поїхати. Власне, так і відбулося. Десь близько опівночі з 17-го на 18-е нам сказали: "Все, пакуємо валізи".
Всі вже були розподілені по машинах, знали, хто на якій виїжджає.
Орієнтовно о 1-й ночі колона у складі 128-ї бригади, 30-ки (30-ї механізованої Новоград-Волинської-Рівненської бригади. - Ред.) і 101-ї бригади (101-ї бригада охорони Генштабу ЗСУ. - Ред.) виїхала. Потім до нас ще хтось приєднався. Колона розтягнулася на кілька кілометрів. Дивишся вночі - до горизонту.
Ми поїхали не по трасі, а виїжджали через якісь дачні кооперативи, приватний сектор, вздовж посадок. Постійно блукали, а хвіст колони накривали "Градами".
Коли розвиднілося, вже були у полях. Десь о 7-й ранку ми потрапили в першу засідку, довелося розвертатися.
Колона тоді вже розділилася дуже сильно, виходили по дві-три машини. Якщо машина застрягла - переходили на танк. Застряг танк, пересідали на "беху" (Бойову машину піхоти, БМП. - Ред.).
О 9-й потрапили в другу засідку - з одного боку з "зеленки" (Заростей чи насаджень дерев. - Ред.) стріляли зі стрілецької зброї, а з іншого - з висоти розстрілювали з танків. З нами їхало три машини. Дві машини підбили прямим попаданням в кабіну. А у нас снаряд прилетів перед машиною, осколками посікло двигун. Ми висипали, стрілецький обстріл придушили й далі вже йшли пішки.
Десь о 10-й ранку ми дійшли до Миронівського, а до 11-ї дійшли до точки збору в Луганському (Миронівське та Луганське - селища десь за 17 км по прямій від "Хреста" у Дебальцевому. - Ред.). Тобто ми виходили 10 годин, хоча машиною там 5 хвилин їхати.
Під час виходу втратив всі особисті речі - залишилися в машині. Я повертався, намагався щось витягнути - у мене там були фотоапарат, планшет, радіостанції. У результаті витягнув лише рюкзак одного з наших медиків і два тепловізори. А речі вже залишив - не найважливіша частина. Коли ми відійшли на півкілометра, машину спалили ще одним пострілом.
У нас було три "Крази" і БТР (Бронетранспортер. - Ред.), на яких виїжджали. Але у підсумку всі хлопці вийшли без речей.
А БТР втратили біля одного болота, де багато машин застрягло.
Загалом з техніки на "Хресті" залишився один БТР "Валєра", з якого зняли озброєння і у якого заклинило двигун, армійський екскаватор, який взагалі був не на ходу, а також ІМР, інженерна машина розгородження. І ще залишився один танк, у якого був наскрізний отвір у стволі від осколка, і башту заклинило. Плюс "Краз", якому снаряд "Граду" прилетів у кабіну, і ще одна легкова машина з пробитим радіатором.
А "живу" техніку, в принципі, не залишав ніхто. Якщо вона хоч якось їздила, то на ній виїжджали...
Загалом щодо Дебальцевого думаю, що місто можна було утримати. Але навіщо такі жертви? Дебальцеве взагалі розраховувалося як плацдарм для наступу. На крайніх блокпостах у тому ж Вуглегірську взагалі нічого не було обладнано для оборони. Хлопці змушені були самі копати окопи у залізничному насипі.
Коли 17 лютого в місто малими групами зайшов супротивник, стало неясно, де свої, а де - чужі. Тоді сепаратисти зрозуміли, що взяти місто й придушити найбільш серйозні ротно-опорні пункти не можуть, вони вийшли і почали дуже масовані обстріли з усього, з чого могли. Заграва вночі була постійна.
Відхід все ж був продуманий, визначені маршрути. Інша справа, що техніка ламалася, й ми потрапляли в засідки. Наш батальйон втратив всю свої техніку, зате вийшли без втрат людей. Я вважаю, що це головне.

Олег Височан, 128-а окрема гірсько-піхотна Закарпатська бригада:

Події в Дебальцевому почалися, за великим рахунком, коли 25-й батальйон територіальної оборони "Київська Русь" вийшов з Нікішиного (Село на південь від Дебальцевого. - Ред.). Після цього взяли в оточення блокпост у Рідкодубі. З оточення бійці змогли вийти, однак лінія оборони була вже поламана. Далі почали зминати один блокпост за іншим...
З того, що бачив, можу сказати, що тоді проти нас воювали давно вже не сепаратисти, а російські регулярні війська. У кожного вбитого ми шукали документи і передавали їх контррозвідці. І це були документи російських військових - посвідчення офіцерів та солдатів-контрактників (Кремль офіційно заперечує участь своїх регулярних збройних сил у конфлікті на Донбасі, хоча визнає присутність на Сході України російських "добровольців" та "відпускників". - Ред.).

Взагалі з 26 січня по 2 лютого йшов один великий бій, який не зупинявся ні вдень, ні вночі. Нас постійно обстрілювали артилерією та крили "Градами". А там, де були бої - в Санжарівці, Кам'янці, Нікішиному, Рідкодубі, Ольховатці, Новоорлівці, - все робилося, як по книжці: відпрацювала артилерія і йшла піхота. Це були контактні бої, відстань між противниками іноді була лише 20 м.

А 9 лютого сепаратисти взяли Логвинове і перекрили дорогу на Артемівськ. Було кілька невдалих спроб розблокувати дорогу. А коли пішла команда відправити більш-менш серйозні групи туди, було вже пізно щось робити, тому що противник укріпився в Логвиновому й зайняв там висоти...
Що стосується мого механізованого батальйону 128-ї бригади, то він займав опорні пункти біля шахти Ольховатка (Селище Ольховатка - за 8 км на південь від Дебальцевого. - Ред.). 13 лютого один наш блокпост з позивним "Микола" зняли на підсилення базового табору бригади на околиці Дебальцевого, а 16 лютого познімали майже всі інші.

З Ольховатки ми виходили з боями, бо її вже брали в оточення. До "Хреста" дійшли під обстрілами, там вже на повну наші відстрілювалися, щоб дати нам можливість пройти.
Всі війська, які залишалися, тоді стягнули в цей табір 128-ї бригади, - "Поляну". І от уявіть інтенсивність обстрілів: один пакет "Градів" складається з 40 ракет, остання ракета з пакету ще не долітала, як починався вже наступний обстріл. А, крім "Градів", стріляли з "Ураганів" (Реактивна система залпового вогню, яка має більшу потужність від "Градів". - Ред.), танків, мінометів, "Гвоздик" і "Піонів" ("Гвоздика" та "Піон" - самохідні артилерійські установки, САУ. - Ред.).
Були прямі попадання, були розкидані тіла, дуже страшна картина. Вночі не було ніякого світла, а обстріли тривали так само.
Вже 16 лютого ми розуміли, що час пішов на дні, що довго ми не протримаємося, адже були проблеми з боєкомплектом і пальним для техніки. У результаті багато техніки залишилося, тому що не було можливості її заправити. А такі варіанти, як тягнути щось, були рівноцінними тому, щоб похоронити обидві машини разом з екіпажами.

У ніч з 17 на 18 лютого опівночі вийшла перша група. Наш механізований батальйон виходив останнім і мав прикривати прорив. Вийшли, коли вже світало. Нас знову обстрілювали з танків, САУ, мінометів, працювали снайпери і кулеметні точки.
Як на мене, найскладніша ділянка була на полі перед Миронівським. Воно прострілювалося з усіх боків, але його треба було пройти. У Миронівському стояв наш виноградівський гірсько-піхотний батальйон. Вони, як могли, прикривали нас, але поле є поле, і там все було за принципом: пощастило або не пощастило.
Я виїжджав на джипі. Після виходу у ньому не залишилося жодного скла, радіатор був відсутній, все повиривало вибухами. Але завдяки морозу мотор не грівся, і машина працювала.

По дорозі підбирали поранених - не можу навіть порахувати, скількох. Все відбувалося так: машина зупиняється, всі відстрілюються і один хтось завантажує поранених. Кожна зупинка транспорту мала високу ймовірність того, що поранених стане більше.

Було багато підбитої техніки і були "двохсоті". Всіх поранених ми розбирали по різних машинах, а "двохсотих", як би це було не прикро, не забирали, бо просто не було куди і було дуже небезпечно...
Загалом, як на мене, Дебальцеве можна було і треба було втримати. Але нас треба було підсилити танками та особовим складом. 128-а бригада тримала позиції на Дебальцівському плацдармі з жовтня 2014 року. Втрати були - і по техніці, і по особовому складу - але їх ніяк не компенсували...

 

29 січня українці вшановують події кінця січня 1918 року, коли юні захисники Української Народної Республіки власною кров’ю вписали нову героїчну сторінку в історію українського визвольного руху — бій під Крутами.

Саме тоді на Чернігівщині недалеко від залізничної станції Крути, що розташована за 130 кілометрів на північний-схід від Києва, добровольчий Студентський Курінь, що складався із 300 юнаків: студентів Університету імені Святого Володимира, новоствореного Українського Народного Університету та гімназисти Київських гімназій, відстоюючи право українського народу жити у власній державі, вступили нерівний бій із більшовицькими військами, чисельність яких налічувала близько 5 тисяч.

Бій тривав лише п’ять годин. У полон було захоплено і потім розстріляно 28 юнаків. Ціною свого життя юні герої зупинили наступ ворога на два дні.

Уже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до Києва.

крути

Урочисте перепоховання студентів у Києві 19 березня 1918

За кілька тижнів після бою під Крутами М. Грушевський писав: “Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!”

І хоч подвиг Героїв Крут згодом забули більш ніж на 70 років, а їхні могили за радянських часів було зруйновано, подвиг під Крутами увіковічнений у памяті укра численних

Офіційно День пам’яті героїв Крут почали відзначати після того, як 29 січня 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ «Про вшанування пам’яті героїв Крут».